Вибір книги для молоді - непросте завдання. Для того, щоб потрапити «в ціль», потрібно враховувати відразу безліч факторів: смаки, інтереси, проблеми потенційного читача. Дівчата більше цікавляться романтичними історіями і психологією, юнаки - фантастикою і пригодами. Однак і з тієї, і з іншого боку бувають винятки, тому завжди потрібно враховувати індивідуальні схильності.
Коханці Юстиції. Параісторичний роман у
восьми з половиною серіях, Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.
Перед нами тристасторінковий текст,
що складається з «восьми з половиною» розділів-серій. Ілюстрації
до кожного розділу виконав чернівецький художник Артем Колядинський у
стилістиці, що нагадує незавершені картини культового Альберта Джакометі, і
вони роблять роман іще ритмічнішим, підсилюють напругу, зовсім не заважаючи при
цьому уяві.
«Коханців Юстиції» можна читати в декількох режимах. Хочете цікаве авантюрне читво, «горор,
містика, саспенс», читайте від будь-якого розділу. Хочете розважитися, читайте з будь-якої сторінки. Андруховичеві
герої, тужачи, за високою культурою, існують, як правило, в масовій
карнавальній комедії дель-арте. Хочете отримати
інтелектуальну насолоду, читайте з будь-якого речення. Дотепні, дуже
концентровані висловлювання-меми — «нині, в часи остаточно розперезаної
політкоректності», «вбивалося легко, мордувалося безтурботно», «кґб володіло
секретами, а не таємницею», «газети відчули запах крові й залюбки п’яніли та
пускалися берега»… — готові до розхапування. Хочете насолодитися багатством рідної мови, прошу дуже:
Андруховичеві герої подорожують, мандрують, бродять, тиняються і сновигають;
закохуються, кохають, кохаються, трахаються і ґвалтують; убивають, страчують,
закатруплюють, масакрують, замордовують, зрешечують і, зрештою, вмирають,
здихають, конають, зникають, диміють.
Герої (не-герої?) Андруховичевих «серій» —
реальні історичні постаті — в парадоксальний спосіб можуть водночас викликати
почуття зневаги й захоплення, огиди і симпатії, гніву і співчуття.
Одночасне блимання таких амбівалентних
смислів дезорієнтує читача ще й тому, що автор відмовляється йому допомагати.
Критерії, за якими можна оцінити героїв, відсутні. Тобто ці критерії є, але вони такі ж
амбівалентні. Словом, напруга, яку створює наш звичний до оцінок мозок, не дає
нам припинити читати цей текст. Ми
попалися…
Велика книжка. Історії для дітей / Франц Голер, Ніколаус Гейдельбах; переклала з
німецької Неля Ваховська. Чернівці: Видавництво 21, 2017. – 320 с.
Історії для дітей. Хто
сказав, що історії для дітей конче мають бути повчальними? Навіть наша
внутрішня дитина не любить, коли її повчають. А нормальні діти й поготів. Вони
ще, може, й не знають улюбленого словечка нашого класика, але ситуацію коли їм
«розірвиротазівотно» визначають безпомильно.
Не скажу, що
інформація про те, що й королі часом пукають, ніколи не знадобиться нашим
дітям. Та все ж найважливіший Голерів меседж, думаю, у тім, що є історії, які
нічого не вчать своїх читачів, вони їх просто розважають. РозВажити – це зняти
вагу, в тому числі й ту, якою ми, дорослі, повіривши, що успіх – це встигнути,
так запопадливо і невтомно навантажуємо власних дітей.
Історії для батьків. Такі історії батьки
розповідають своїм дітям. Або не розповідають, хоча мали б. Одне задоволення,
коли слухаєш, як читає про чарівну жабу і Котигорошка, наприклад, мама, а інше
– коли напівсонний, наприклад, тато розповідає щось таке, як Голерове «Диво на
бійні», де невбита працівником бійні
курка стає принцесою, а потім і дружиною добряка, або про поштову скриньку,
якій набридло щодня давитися поштою.
Голерові
історії абсурдні, бо неможливі, смішні, бо побудовані за принципом анекдоту, як
логічної помилки. Жодного банального сюжету. Читаючи своїм дітям Голерові
історії, батьки й самі незле
розважаться. «Велика книжка» переповнена підморгуваннями, які можуть декодувати
лише дорослі. Скажімо, сиромудра курка, яка побувала на радіовиставці, каже:
«Якщо світ не приходить у курник, то курник мусить вийти до світу». І ми
усміхаємося, бо на диво свіжо звучить стара, як світ, формула.
Історії для письменників-початківців.
Голерова «Велика книга» може бути настільним посібником для
письменника-початківця, таким собі каталогом прийомів.
Голер
пропонує:
заінтригуйте першим же реченням («Одного дня, коли
задзеленчав будильник, пан Цоґґ просто не встав». «Не встиг якось грибок зручно
вмоститися на нозі, як його оббризкали спреєм»)
«виявте» (зауважте) читача («Ви знаєте пана Беелі?».
«Хочете правдиву історію – замість усіх тих безкінечних вигадок про гномів…» )
задайте правильну тональність. Голерове «Якось одну
дівчинку послали в магазин» могла сказати будь-яка дитина іншій дитині.
Таємниче, з придихом, з примруженими очима. Незчуєшся і підходиш ближче,
затамувавши подих – точно цікаве розкажуть.
Голерові
історії адресуються одночасно по-різному підготовленим читачам.
Максим Дупешко.
Історія, варта цілого яблуневого саду. —
Чернівці: Книги — ХХІ, 2017 — 160 с.
Тематично
дебютний роман чернівецького письменника є сплавом міфу Золотого довоєнного
часу та історичної теми «кривавих земель».
Про що роман
Максима Дупешка?
По-перше, про появу в сучасній українській
літературі героя у класичному розумінні цього слова. Так, Павел – чоловік, який
пережив страшне ХХ століття і жодного разу не тримав у руках зброї. Ми можемо
зневажати його, якби не один момент – переважна більшість з нас, нині сущих,
якраз і є нащадками таких негероїв, герої здебільшого залишити нащадків не
встигли. Роман, таким чином, є не стільки романом пам'яті (автор намагається не
лише зафіксувати події й відчитати уроки минулого), скільки романом-рефлексом –
відповіддю автора на подразнення, спричинене сучасною війною, відсутністю Бога
й відсутністю джерел відновлення сили. Тобто автор намагається не лише
зафіксувати події й відчитати уроки минулого, а й з їхньою допомогою зрозуміти
травму теперішнього.
По-друге, роман про надію на повернення у
світ Бога. На початку війни Павелова мати Марія зауважує, що Бог зник. Майже
парафраз з Целанового "Ніхто не зліпить знову нас із глини та землі".
До кінця роману Павел зрозуміє, як повернути Бога, і його здогадка буде
здійснена, не ним звісно, а нашим безіменним хлопцем-оповідачем.
По-третє,
роман Максима Дупешка таки про місто. Здається, у випадку з "Історією,
вартою цілого яблуневого саду" ми маємо справу з поверненням почуття місця
і його символічної сили. Хочете дізнатися, у що граються чернівецькі буки, якою
нотою звучать Чернівці, яким є смак нашого – чернівецького повітря? Читайте
роман.
І справа тут не
стільки в довоєнних Чернівцях. Для
когось це можуть бути Чернівці 90-их або і не Чернівці зовсім, скільки в тому,
що простір, який ми маркуємо як свій, додає нам енергії.
Основна
заслуга роману в тому, що в його полі відбувається дуже важлива для нашої
літератури зміна модусів у художній інтерпретації реальності – перехід від
прикметного до значущого, після цього ми вже не будемо соромитися бути героями,
бути з провінції, шукати Бога й місця сили, перестанемо плутати наївність і
щирість.
Мондеґрін. Пісні про смерть і любов,
Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019.
Добре відомий
у російському інтелектуальному просторі донецький (до 2014 року) письменник
Володимир Рафєєнко написав свій перший українськомовний роман «Мондеґрін».
Цей роман дуже
вчасний. По-перше, тепер ми точно знаємо, що вивчити українську мову й
заговорити нею для неюної російськомовної людини не те що на розмовному, а
навіть на художньому рівні реально.
По-друге, на
наших теренах активізувалося досі пасивне поняття — «мондеґрін». Мондеґрін —
спотворення при сприйнятті сказаного. Тобто це неправильно почуте або
неправильно зінтерпретоване слово чи вислів, яке трансформується у вислів або
слово із новим значенням. В епоху постправди комунікантам конче слід
розмежовувати дезінформованість як результат мондеґріну (ненавмисного
спотворення) і дезінформованість як наслідок фейку (інсинуації). Обидва випадки
— це шуми в комунікації, але якщо у випадку фейку дезінформовано тільки
реципієнта, то мондеґрін віддаляє від адекватного розуміння ситуації, що
склалася, і комунікатора.
По-третє, текст
роману стане неабиякою розвагою для будь-якого гуманітарія. В особі Рафєєнка
сучасна українська література отримала потужного зрілого прозаїка. «Мондеґрін»
— текст-ризома, багатовимірний простір, у якому осмотично співіснують різні
види письма та цитати з культурних текстів. Роман «Мондеґрін» легко читати, але
дуже складно збагнути. На тих, хто сподівається від художнього тексту
інтелектуальної розваги, чекає цікавезний квест: відчувати, впізнавати,
згадувати, відшукувати тексти-донори в фольклорі (казки, пісні, думи) та
літературі (Біблія, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Леся
Українка, Марсель Пруст, Алєксандр Блок, Міхаіл Булґаков, Богдан-Ігор Антонич,
Максим Рильський, Михайло Стельмах, Василь Стус — перелічувати можна довго,
пограйтеся самі).
У центрі
романної оповіді перебуває Габа — переселенець із Донбасу, який, як свого часу
й автор, оселяється в Києві, рятуючись від війни на сході України. Із Габиних
рефлексій довідуємося, що він професійний філолог-русист (як і автор роману),
йому 49, як і Рафєєнку та Шекспіровому графові Кенту: «Я не такий молодий, сер,
щоб закохатись у жінку за її співи, і не такий старий, щоб полюбити її не знати
за що, — мені йде сорок дев’ятий рік». Ця цитата з «Короля Ліра» — один із
епіграфів роману, поряд із двома іншими; всього ж епіграфів у «Мондеґріні»
дев’ять…
Шмід, Вільгельм.
Душевний спокій. Чого ми
набуваємо, коли старіємо / Вільгельм Шмід ; пер. з нім. Олександри
Мельник-Подолян. – Чернівці : Видавництво 21, 2017. – 112 с.
Кожне покоління
долає свій страх смерті по-своєму. Наше – дискримінує старість. Старість і смерть для нас, людей 21 століття –
катастрофа, яка станеться не з нами.
Книга
німецького філософа Вільгельма Шміда «Душевний спокій. Чого ми набуваємо, коли
старіємо», що запропонована нам «Видавництвом 21 в перекладі Олександри
Мельник-Подолян, дуже вчасна. Попри те, що писана німцем-філософом,
читатиметься легко – подолає людина з будь-яким бекґраундом.
Спочатку Шмідт
дуже тактовно повертає нас обличчям до реальності – ми помремо, усі, без
винятку; старість і її логічне завершення – смерть є найвдалішими з усіх інших
варіантів життєвого фіналу; цей порядок ми змінити не можемо, зате можемо
спокійно і навіть щасливо прожити свій третій вік.
А далі –
найцікавіше. Як?
Конкретні й
дуже прикладні поради як сформувати звички, які полегшують життя в старості, як
втішатися й відчувати щастя в похилому віці, як поводитися з болем і нещастям,
як жити з усвідомленням близької смерті, як набути душевного спокою.
Вільгельм Шмід
не радить нам змиритися зі згасанням, як можна подумати спочатку, – він
говорить, що старість і смерть мають сенс і цінність.
Це хороша для
нас новина. Навіть у старості, особливо в старості маємо шанс наповнитись, як
писав мій улюблений письменник з іншої, правда, нагоди, «тихою радістю
осмисленого існування».
Книга «Душевний
спокій…» Шміда має один конче потрібний нам ресурс. Вона пропонує розуміти
життя як індивідуальний проект турботи про себе. Зауважмо, без старості і
смерті цей проект не буде цілісним, не матиме форми, а тому – й шансу бути
вдалим.
Вільгельм Шмід
залучає українського читача до звичної в Європі і призабутої в нас культури
завчасного забезпечення свого існування – і матеріального, і психологічного.
Книга, отже, стане корисною читачеві будь-якого віку.
Джерела:
2.
https://krytyka.com/ua/articles
3.
https://tsn.ua/books
Немає коментарів:
Дописати коментар